Гаель Жан-Клод ГЕРАР був професором історії та географії, колишній, Гештальт-терапевт і фотограф.
Він також поет і як такий став упорядником слів, в ніжності, у свободі та у пошуках істини. Поетичний жест можна задумати лише на шляху самотності, вимога щодо форми, бадьорість у сенсі перевершення себе, легкість у підході, смиренність у поставі та завзятість у зусиллях.
Поет не тут, щоб задовольнити своє его, ані потурати собі в якійсь загальноприйнятій формі. Він революціонер, оскільки змітає порядок і дотримання звичок свого часу. Він традиціоналіст у повазі, яку виявляє до старших, котрі прокладали стежки пригод, здійснив вправи на високому рівні з ризиком новизни, creusé les tunnels de l’ombre intérieure et lancer les ponts de la rencontre rugueuse avec autrui en franchissant avec force et détermination les vallées de la facilité.
Поет любить життя. Радість і печаль - це хліб і вино його звичних проступків. Він ні перед ким не підзвітний. Неважливо, будемо ми сміятися за ним, він носить маску акторів стародавнього театру, єдиного, уповноваженого вести бесіду з Богами.
І якщо іноді собак відпускають, нехай його слово виходить за його межі, він дозволяє йому вислизнути в сторону невідомих і диких земель, щоб потім спробувати впоратися з тонкощами цього блукаючого випробування, настільки необхідного з метою виправдання свого горя і пом'якшення бар'єрів забуття, до яких він тягнеться. енергія та інтуїція.
Його увага спрямовує його до країв, непередбачені речі, підписує, аналогії, листування. Поет може бути лише новим аргонавтом, майстер серця, про якого ще не все сказано.
Його слова - вуглинка, коли холодно, і крига, коли погода бурна. Його слова повертають його назад, пульсувати, giclent, ковзання, кричати, geignent et clament sa foi en l’humaine condition pour ensuite s’adoucir devant la tenue des “Mystères”, кабінети та літургії, що змушують відпочиваючих рум'яних язиків опускатись з болем і легкістю, мова друїдів, язик божий, нечувана і уявна мова квесторів абсолюту.
Слова не мають значення, якщо вони не переживаються по тілу, якщо вони не зважуються проти його болю, у світлі вічного дитинства.
Його зір міліметровий і апокаліптичний. Час і простір, більше того, присутній у його щоденному існуванні, інтегровані в його глобалізаційний темперамент. Тут усе є, в межах досяжності сприйняття, в межах досяжності та розташування елементів, що бомбардують його під час падіння метеоритів, стає холодною справою прийняття, дискримінації, стирання та зберігання набагато більше, ніж випадковість. До того ж для нього, шанс не існує, і те, що називається випадковою зустріччю, збіг обставин, парадокс, synchronicité sont des traces mnésiques affluentes du passé et promesses d’un avenir imaginé marquées de la vision, печатки реальності.
Звуки та кольори, ритми, музика і саме значення слів - пачка танцюристів Опери часів Едуарда Дега. Веселка вражень кипить безліччю можливостей, яким не служить жадібність виразу. Поет чекає, він терплячий, сидячи на своєму ліжку, спостерігаючи за відкриттям вікна світла в хмарі пилу, яка його засліплює, хто його обтяжує, радує його і яким він дихає. Так воно хлипає, Він народився, він бачить.
У поета немає каменю, на який би покласти голову. Місце зірок займають різдвяні свічки. Його прихильність полягає в іншому. Його сон підводне плавання. А коли світає світанок, у неї не завжди рожеві пальці. Перестановки є, і дитина, яка народилася тоді, позначена лінією страждань. Il est alors possédé par le désir inexpugnable de connaissances et l’obligation de clamer ses rencontres en beauté – mandorles de son onde porteuse – haut et fort à la face du monde des humains tout autant que dans le désert ou dans l’absolu. L’enfant-poète se laisse sculpter par ce qu’il n’est pas encore et son entendement ne peut être qu’une expérience poétique et métaphysique.
його батько, Його мати, ses fils et filles sont le jeu d’une filiation que la coupe levée haute sur le parvis du temple honore aux quatre vents de son destin l’appel de la nuit, дня, de l’amour et de sa finitude.
Майбутнє - це лише прогулянка душі паломника Чумацьким Шляхом.
Якщо він пам’ятає, це лише одружитися з плином часу, з птахом на дереві, посмішка іншого чоловіка, від іншої жінки, дитини, з громом, що гуркоче, і дощем, який його живить. Час для всього. Час минає. Він - птах на гілці, це грім і дощ. Споглядання пір року, які обертаються навколо нього, радіє йому. Плідна пара, сформована поетом, цей пророк-дитина-ремісник, в контакті з навколишнім середовищем.
Тоді можна встановити тишу, тиша, зроблена стиранням твору. Тиша в надрах нашого Всесвіту, яка продовжує свій шлях, невблаганно.
Ось, sur le site ” regardauvergne – la présence à ce qui s’advient “, тексти та фотографії пов’язані.
Тексти мають різні смаки. Деякі з них є резюме та роздуми про актуальні теми та перспективи досліджень, які рухають у наш сьогоднішній світ. Інші більш особисті і займаються моїми спробами осмислити мої стосунки. І найбільше з них більшість походить від того, що відбувається в поетичному резонансі тут і зараз, де я перебуваю. Au travers de ces derniers il y a jaillissement de la présence sous une forme multiréférencée et même ébouriffée qu’une certaine conformité de clarté et de rigueur dans l’expression phrasée ne saurait que partiellement convenir. Завіса завжди залишиться. Завіса, яку повільність, необхідну для розкриття, очищає від усіх фальсифікацій.
Фотографії виходять із панелі, сформованої раніше під час радісного блукання ходока, рухомий турботою спостерігати, обов'язок, відчувати, резонувати та подавати фотографічний об'єкт у рамку, зроблену з конструкції, матеріалів, вогнів, геометричні принципи та емоції, щоб обійти порядок слів, котрі ми надто часто отримуємо. Фотографії накладають тишу.
Асоціація конкретної фотографії з конкретним текстом є загадковою. Це не потрапляє під ілюстрацію, навіть якщо іноді може виникнути певна надмірність, з витонченістю та гумором. Фотографія та текст зустрічаються, і з їх контакту може виникнути третій вимір, одна третина включена, інша природа, яка запрошує нас до роздуму. Саме через це між ними, dans cet espace vierge de piétinements où surseoir à l’arrivée d’un sens hâtif qui peut scléroser l’entendement , що ми відкриваємо своє серце і дозволяємо зустріч із серцем іншого. Тоді ковток свіжого повітря дає нам сміливість хотіти жити більше і спроектувати себе в здивуванні.
Збираймось, будьмо офіціонами краси. Можливо, муляру, який ми є, потрібен кожен камінь, щоб побудувати цю присутність як ніхто інший : кохання, ковдра кохання, як той, хто піклується про іншого, і той, хто будує майбутнє.
